Cпівробітники, які не до кінця звільнилися: чому це небезпечно для колективу?

 

Так вийшло, що на ринку праці є криза. Незважаючи на ринок здобувача, здобувач на цьому ринку теж нещасний – йому не вистачає потрібної або бажаною роботи. Так, вакансій – тьма. А ось роботи – нехай навіть не роботи-мрії, а просто гарної, затишної, потрібної і важливої роботи, на яку хочеться мчати, немає.

Тисячі професіоналів щодня моніторять сторінки вакансій на job-сайтах, в соціальних мережах, ходять на зустрічі, шукають підробітку або альтернативну зайнятість – і шукають довго, і не завжди успішно.

Феномен «не до кінця звільненого співробітника»

Якщо людина тривалий час пропрацювала в компанії, їй психологічно складно й дискомфортно одразу порвати усі зв'язки з нею. Так, є люди рішучі, які вміють одним махом припинити всі колишні прихильності, але таких небагато. Друга категорія швидких розривів відносин – це вимушеність. Наприклад, конфлікт з керівником, невдалий роман з колегою – і розрив як відчайдушний крок. Не всі можуть піти в нікуди – як з роботи, так і з робочих відносин. Поки ми працюємо, вільно чи мимоволі обростаємо комунікаційними зв'язками – приятелями, друзями або просто однодумцями. Немов коріння, ці емоційні прихильності тримають нас в компанії. Іноді міцніше посадових інструкцій і вказівок шефа. Схантіть кандидата з колективу, який він не готовий покинути, бо «так як же вони там без мене», не просто складно, але іноді й непродуктивно. І ось наш «укорінений співробітник» розуміє, що на теперішньому місці роботи йому вже стіни тиснуть. І починає шукати іншу роботу. І розуміє, що зі вчорашніми друзями прощатися йому доведеться не один день. Це не просто «розпити відступну», це змінити життя, навіть якщо на новому місці доведеться виконувати практично ту ж роботу.

Хворобливе «витягування коренів»

І щоб морально «підстелити соломку», багато хто починає «витягати коріння» зі своєї теперішньої компанії – менше залучатися до неформального життя, витрачати менше емоцій на не найважливіші проєкти тощо. Іноді це настільки огидно їхній натурі, що вони зриваються в конфлікти та починають вести себе несподівано грубо або істерично. Немов підлітки, поставлені в ситуацію необхідної психологічної сепарації від батьків, ці співробітники конфліктують від внутрішнього роздраю і страждань. Особливо, якщо йти доводиться не з компанії, а від керівника, наприклад. Або якщо пошук роботи затягнувся, бажана посада недоступна або винагорода за неї залишає бажати кращого. Тоді свою досаду й невисловлену гіркоту фахівець волею-неволею передає колегам. А якщо ті починають відчувати зміну емоційного стану вчорашнього приятеля, адже відкриту лімбічну систему ніхто не відміняв, і допитуються – що сталося? Доводиться брехати або недоговорювати, викручуватися, замовчувати – а це завжди важкий тягар для психіки.

Вимушена токсичність

Ще одна фатальна дилема... І працювати на 100-120% на кшталт вже не має сенсу, і недопрацьовувати не можна, щоб не погнали з теперішньої роботи завчасно. Щось покращувати, впроваджувати інновації – ніби як і потрібно, але мотивації на зверх звершення немає ніякої, навіть буденні рутинні обов'язки займають більше часу та забирають більше сил, ніж раніше. І всі поточні недоліки теперішньої роботи бачаться, немов під мікроскопом – адже вже був на зустрічах у інших роботодавців, знає, що може бути по-іншому. Керівник бісить дужче, адже є таємна надія його змінити, але терпіти день у день все складніше... Плюс постійне очікування, іноді разом з розчаруванням, нових пропозицій на ринку праці.

Ось такий «ртутний шаридо», а іноді і не один, «катається» по офісу, завдаючи шкоди своїм колегам, які навіть не підозрюють, що, власне, відбувається. Іноді таких співробітників, які не можуть ніяк піти, називають токсичними людьми, адже в них багато гіркоти. Це так – люди, які йдуть, гостріше відчувають нездійснені надії, в них є приховане почуття провини на себе або інших, почуття втрати того хорошого, що є на теперішньому місці роботи... Тому з'являються критицизм і сарказм.

Такий підвішений стан може тривати довго, виснажуючи і самого «винуватця», і його колег. Іноді це «деревце» можна повернути, змінивши травмуючі обставини – так би мовити, «прикопавши його корінці». Іноді може з'ясуватися, що конфлікт, який обтяжує співробітника, був ним надуманий, і відверта розмова кардинально змінить ситуацію. А іноді доводиться «випити чашу до дна» і поміняти організацію, щоб зрозуміти, що свою проблему ти приніс з собою.

Важливо розуміти, що яким би не був результат, сам процес вагань є болісним і для головного героя, і для очевидців-співучасників. Так що затягувати його не варто – інші співробітники можуть випередити нашого страждальця і піти, тільки щоб не працювати в такій тяжкій атмосфері. Тому, чим раніше ви розберетися в ситуації, чим швидше зрозумієте підґрунтя загального дискомфорту, тим оперативніше знайдете вирішення проблеми.

prohr.rabota.ua

 

За матеріалами hitjob.com.ua

всі новини

Роздрукувати сторінку

Нагору Назад